1. Умова добробуту сім’ї та народу, без якої неможливо сформувати суспільство, що процвітає, примножуючи загальне благо.

2. Безумовна відкритість у ставленні однієї людини до іншої, що свідчить про бажання спілкуватися без «подвійного дна», з наданням людині права на помилки. 

3. Бажання вибудовувати відкриті приязні стосунки з самого початку, не намагаючись перевірити людину чи домогтися від людини «доказів» її надійності; нічим не підтверджена щирість у відношенні до іншої людини є більш важливим, ніж необґрунтована підозра щодо неї. 

4. Формування довірчих стосунків між учасниками освітнього процесу є цінним само по собі, адже, незважаючи на природний ризик розчаруватися у певній людині, атмосфера довіри гарантує учасникам освітнього процесу неодмінний внутрішній розвиток, без якого будувати у майбутньому відкриті стосунки з іншими людьми є немислимим. 

1. Вихована у дусі довіри людина не повинна беззастережно вірити усім та усьому. 

Усім учасникам освітнього процесу, а особливо учням, слід відрізняти культивування довіри (як умови успішної взаємодії з людьми у професійному чи навчальному середовищі, а також насамперед з близькими людьми) від виховання довірливості та наївності (як умови непевної взаємодії з людьми, знайомство з якими є поверхневим та не передбачає постійного спілкування). Будучи довірливою, особа стає вразливою до загроз зовнішнього світу і може потрапити у складні життєві ситуації. Критерієм між довірою та довірливістю має слугувати питання безпеки та самозбереження особи, про що батьки та вчителі завжди застерігають дітей. 

2. Будь-яке прохання підтвердити добросовісність виконання певного завдання чи надання певного звіту не має сприйматися як небажання довіряти. Довірою не можна спекулювати як захисним механізмом від конкретної підзвітності за ефективність управління чи цільового використання ввірених коштів. 

Довіра є базовою (за замовчуванням), вихідною передумовою ефективного спілкування. Водночас для формування максимально відкритого освітнього середовища рекомендується вживати усіх допустимих заходів для публічного висвітлення звітів про діяльність закладу із наданням відповідних документів. Такі дії адміністрації якраз створюють сповнену довіри атмосферу між усіма дорослими учасниками освітнього процесу та роблять заклад освіти дійсно відкритою системою. У разі наявності між людьми глибокої кризи довіри слід вжити усіх заходів для її відновлення, адже втрата довіри вбиває нормальний освітній процес та, до того ж, часто формує уявлення про недовіру як спосіб успішного самозахисту, що очевидно таким не може бути. 

• Вчителі, даючи учням завдання чи висловлюючи прохання, прямо чи опосередковано виявляють віру у їхню самосвідомість та відповідальність. 

• Батьки вітають правдивість їхньої дитини, у тому числі щодо освітнього процесу, адже переконані, що створення атмосфери довіри, зрештою, є важливішим за результати навчання дитини. 

• Вчителі та батьки спокійно сприймають чесну обґрунтовану критику, зроблену не з бажанням дошкулити чи принизити, а з метою спільного вирішення спірних питань в інтересах дитини та одне одного. 

• Адміністрація довіряє вчителям та надає їм гарантовану законом автономію у провадженні освітньої діяльності. Вчителі цінують довіру керівництва і однаково відповідально проводять навчальні заняття незалежно від присутності директора чи атестаційної комісії. 

• Батьки, вчителі та адміністрація відкриті до обговорення всього, що стосується крашого розвитку дитини. Вони вільно та невимушено спілкуються, шукають компроміс, а не конфронтацію. 

• Дитина не соромиться відкрито говорити з батьками на переважну більшість тем, що її хвилюють. 

• Вчитель говорить учневі, що той не вартий довіри, адже уже одного разу його обманув. 

•  Адміністрація постійно змушує вчителя пояснювати свої дії та виправдовуватися. 

• Вчитель не прислухається до порад батьків щодо особливостей розвитку їхніх дітей, спираючись на те, що “він знає краще”.

• Батьки постійно підозрюють вчителя у недостатній педагогічній увазі до їхньої дитини, у необ’єктивності оцінювання. Батьки не довіряють словам вчителя та інших учнів класу про погану поведінку їхньої дитини та стверджують, що “їхня донька не могла сказати неправду”. 

• Учні приховують від батьків та вчителів свої справжні хвилювання щодо проблем у взаєминах з однокласниками, боячись осуду та несприйняття. 

• Стосунки усередині сім’ї побудовані на обвинуваченнях та взаємному формуванні в усіх членах родини почуття вини. Дитина змушена виправдовуватися за найменшу провину.